Вітчизняна система протиповітряної оборони (ППО) підійшла до точки вимушеної трансформації. Її архітектура, яка понад два роки досить ефективно протидіяла поршневим дронам класу Shahed-136 («Герань-2»), втрачає дієздатність. Причина — вже не поодинокі застосування реактивних Shahed-238 («Герань-3»), а масштабна технологічна перебудова всього ударного безпілотного арсеналу ворога.

За даними аналізу спроможностей СЕЗ «Алабуга», противник завершив підготовку серійного виробництва реактивних апаратів наступного покоління — «Герань-4» та «Герань-5». Замість дрібносерійних рушіїв, масово інтегруються  малогабаритні турбореактивні двигуни Telefly TF-TJ2000A, JT80 та іранські модифікації Tolou-10/13. Якщо Shahed-238 мав крейсерську швидкість 450–600 км/год, то нові моделі з аеродинамікою мініатюрної крилатої ракети розвивають 600–700 км/год, а на етапі пікірування — понад 750–800 км/год із масою бойової частини до 90 кг. Як наслідок, у 2025–2026 роках масовані нальоти російських дронів фактично перетворюються на щільний потік квазікрилатих ракет.

За таких швидкостей цілей, традиційна система протиповітряної оборони стикається з фізичними обмеженнями. Мобільні вогневі групи, на пікапах із кулеметами (Browning M2, ДШК) чи з гарматними зенітними установками ЗУ-23-2, втрачають можливість прицільної стрільби: оператор не встигає довернути турель і відкрити прицільний вогонь за 2–3 секунди візуального спостереження прольоту цілі. Водночас, застосовані ЗСУ дрони-перехоплювачі (300–340 км/год) не спроможні наздогнати ворожий реактивний дрон «у хвіст». Тривають випробування новостворених українських реактивних перехоплювачів, але масштабування їх виробництва потребує чимало часу, що створює тимчасову прогалину в обороні, яку можливо закрити пропозиціями від Туреччини та США. Слід враховувати високі темпи розвитку технологій ворога, щоб уникнути ситуації, коли розгорнуті комплекси ППО з українськими перехоплювачами стануть неефективними проти нових серій ворожих «шахедів» вже за місяць-два після розгортання.

Для пошуку ефективних методів протидії, важливо розмежовувати класи цілей: аеродинамічні, і балістичні (в т.ч. квазібалістичні та аеробалістичні). 

До першого класу належать крилаті ракети «Іскандер-К» (9М727, 9М728, 9М729), Х-101, «Калібр», Х-59/Х-69, а також дрони «Герань-3/4/5». Це дозвукові або трансзвукові об’єкти (600–900 км/год), що летять переважно на малих та надмалих висотах з огинанням рельєфу і мають виражену теплову сигнатуру авіадвигуна. Цей клас можна ефективно перехоплювати ракетами та швидкісними автономними дронами — як багаторазовими ракетоносними, так і одноразовими «камікадзе».

Природньо, легкі ракети чи безпілотні перехоплювачі не здатні знищувати цілі другого класу – квазібалістичні ракети 9М723 («Искандер-М»), KN-23 або аеробалістичні «Кинжал». Останні піднімаються на висоту до 50 км і пікірують під кутом 80–90 градусів на швидкості понад 2000 м/с (6–7 Мах), маневруючи та відстрілюючи теплові пастки. Їх знищення зазвичай вимагає застосування технології «кінетичного удару» і можливе виключно важкими комплексами ПРО (Patriot з ракетами PAC-3 MSE, SAMP/T з ракетами Aster 30 Block 1NT).

Залучення готових рішень турецького дронобудівного ОПК дозволяло б винести рубіж перехоплення на 50–100 км від міст, знищуючи аеродинамічні цілі в повітряних транзитних коридорах. Ініціатива «турецького» напрямку розвитку української ППО належить позаштатному військовому експерту Інституту KRONOS (KSDSI), військовослужбовцю ЗСУ Сергію Недільку та є найбільш ефективною стратегією в поточній матриці безпеки.

Основою турецького вектора є надзвукова (швидкість понад 2,2 Мах / 2700 км/год) ракета «повітря-повітря» Sungur (розробки Roketsan з Aselsan) з IIR-головкою самонаведення, а також ракети Bozdoğan та Gökdoğan. Sungur розпізнає тепловий образ двигуна та стійка до впливу РЕБ. Ці ракети, разом з носіями та наземними засобами електронної підтримки, інтегровані в високоавтоматизовану систему повітряного бою турецької розробки (за програмою Göktuğ від інституту TÜBİTAK SAGE). Носіями ракет слугують F-16, легка реактивна авіація та БпЛА Bayraktar Akinci, доступний з українськими двигунами АІ-450Т. Пуск з висоти 6–8 км у режимі «look-down/shoot-down» не дозволяє ворожим цілям ховатися за рельєфом. Водночас, вартість Sungur становить лише $45–65 тис., що у 20–25 разів дешевше за постріл NASAMS/IRIS-T, і у 60–80 разів — за Patriot. Для атак навздогін цілям, на відміну від повільнішого патрульного турбогвинтового Akinci, може застосовуватись реактивний Bayraktar Kizilelma у якості багаторазового перехоплювача-ракетоносця.

Для середнього рубежу ППО (15–50 км) систему варто доповнити автономними реактивними перехоплювачами Anduril Roadrunner-M (США) з вертикальним зльотом/посадкою та швидкістю до 900 км/год, розміщеними в контейнерах уздовж маршрутів атак. Головна перевага Roadrunner-M — багаторазовість: у разі хибного виклику апарат повертається на посадку для дозаправки. Система Lattice OS стане цифровою основою для майбутніх українських дронів. Оскільки масштабування виробництва Roadrunner-M у США триває, доступність експорту може бути обмеженою і потребує переговорів.

У результаті, формуються ешелоновані ППО / ПРО, виконавчі ланки яких виглядають наступним чином: на дальніх підступах (50–100 км) F-16, легка авіація та Akinci/Kizilelma з ракетами Sungur/Bozdoğan знищують цілі над відкритими просторами; на середньому рубежі (15–50 км) мережа Roadrunner-M перекриває прориви; біля міст (до 15 км) діють мобільні групи з FPV-перехоплювачами та  артилерією; а безпосередньо над мегаполісами стратегічний купол Patriot та SAMP/T відбиває балістичні удари. Запропонована модель розвитку підсилює існуючу ППО передовими технологіями партнерів, дозволяючи закрити наявний технологічний розрив у системі ППО, надійно захистити критичну інфраструктуру міст, заощадити зенітні ракети та виграти час для розбудови власного ОПК.

Ігор Акімов
Директор Інституту KRONOS (KSDSI)