Константинополь: Українська дорога до чистої віри

Цей звіт обґрунтовує, що єдиним канонічно виправданим і стратегічно необхідним шляхом для проукраїнської частини УПЦ є перехід під тимчасову юрисдикцію Вселенського Патріархату. Форма створення Екзархату є найбільш доцільною, оскільки вона надає канонічний захист, дозволяє уникнути юридичної ліквідації та слугує мостом до майбутнього об’єднання з єдиною помісною Православною Церквою України (ПЦУ). Наданий маршрутний лист окреслює практичні кроки для здійснення цього переходу, підкреслюючи ключову роль суспільства як рушійної сили змін.

Криза в Українському Православ’ї

Глибина та нагальність кризи

Повномасштабна війна Росії проти України вивела на поверхню найболючіші проблеми українського суспільства, серед яких центральне місце посідає криза в українському православ’ї. Протягом багатьох років проблеми вирішувалися кулуарно, за зачиненими дверима церковних ієрархій, що лише поглиблювало розкол і відчуження. Цей традиційний підхід, заснований на закритих домовленостях, продемонстрував свою повну неспроможність у нових реаліях, коли держава та суспільство борються за виживання. 

Неспроможність та імітація діалогу з боку ієрархії УПЦ

Небажання ієрархів вирішувати проблему є однією з головних причин, чому ініціатива перейшла до суспільства. Зустріч представників Вселенського Патріархату з очільником УПЦ, що відбулася в «братській атмосфері», не принесла жодних практичних результатів. 

Детальний аналіз подій дозволяє припустити, що ці переговори були не провальним діалогом, а його ретельно спланованою імітацією. Керівництво УПЦ, можливо, використовувало ці перемовини як «ширму» для тиску на українську владу, щоб зупинити ухвалення закону про заборону діяльності Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні. Як тільки цей закон був ухвалений, потреба в діалозі зникла, залишивши відчуття розчарування. Цей епізод ілюструє повну відсутність наміру вирішити кризу з боку церковної верхівки, що легітимізує перехоплення ініціативи знизу. Конфлікт між ієрархіями є не лише канонічною суперечкою, а й фундаментальним зіткненням ідеологій. РПЦ відкрито називають «одним із чільних ідеологів ‘русского мира’» та «архітектором нинішньої війни Росії проти України».

Оскільки ідеологія «русского мира» суперечить вченню Христа, будь-який компроміс для проукраїнської частини вірян є неможливим.

Голос пастви: Докази підтримки суспільством

Соціологічні дані яскраво демонструють, що віряни прагнуть змін. За даними Центру Разумкова, загальна довіра до інституту Церкви в Україні є високою — 70%. Однак, якщо поглянути на довіру до конкретних лідерів, стає очевидним розрив.

Рівень довіри до церковних лідерів в Україні (за даними Центру SOCIS) 

Ці цифри є індикатором того, що проблема полягає не в Церкві як інституті, а в її компрометованому керівництві. Низький рівень довіри до очільника УПЦ свідчить, що віряни не бажають, щоб їхня Церква була інструментом політичного впливу. Це не просто відмова від політики, а пошук автентичного духовного життя, яке не заплямоване ідеологією «русского мира» та культом особистості, що спостерігається у духовенства. Такий запит на зміни свідчить, що паства в багатьох випадках є більш прогресивною, ніж духовенство, тому саме вона повинна стати рушійною силою.

Вселенський Патріархат як єдиний канонічний арбітр

Історичний та канонічний авторитет Фанару

Вселенський Патріархат, що розташований у Константинополі, традиційно має титул «перший серед рівних» і є найважливішим центром Східної Православної Церкви. Його авторитет — це не лише почесна відзнака, а й конкретні канонічні обов’язки, включаючи право надавати автокефалію і виступати як «вищий арбітр у міжцерковних суперечках». Ця роль закріплена в канонічному праві: усі архієреї та інше духовенство мають право на апеляцію до Вселенського Патріарха, який може «приймати безапеляцiйнi судові рішення» згідно з 9-м і 17-м канонами IV Халкідонського Вселенського Собору. Цей історичний та канонічний авторитет робить Константинополь єдиним можливим арбітром для вирішення кризи в Україні.

Внутрішня боротьба у світовому православ’ї та «український козир»

Конфронтація між Вселенським Патріархатом та РПЦ триває з 15 жовтня 2018 року, коли Москва розірвала євхаристійне спілкування з Фанаром у відповідь на надання автокефалії ПЦУ. Цей розкол є частиною «неоголошеної війни» за домінування у світовому православ’ї між найавторитетнішою та найбільшою церквою. Надання автокефалії та потенційне створення Екзархату для Константинополя є не просто актом відновлення історичної справедливості щодо Київської митрополії, а й стратегічним геополітичним кроком для протистояння експансіоністським планам «Третього Риму». Українське питання стало «зручним козирем» для Фанару. Це означає, що Вселенський Патріархат є не лише канонічним, а й надійним стратегічним партнером для України, оскільки має спільні інтереси у стримуванні впливу РПЦ.

Канонічна основа повернення

Дії Вселенського Патріархату ґрунтуються на історичній та канонічній правовій базі. Згідно з документами, Київська митрополія «ніколи не переставала становити де-юре канонічну територію Вселенського Патріархату». Акт 1686 року, що передбачав підпорядкування Московській патріархії, не був повноцінною передачею, а лише тимчасовим дозволом, який Москва порушила. Ця позиція підтверджується історичними прецедентами. Наприклад, коли в 1924 році Константинополь надавав автокефалію Польській Церкві, він чітко зазначив, що Київський регіон, до якого вона належала, ніколи не переставав бути частиною Константинопольської юрисдикції. Це свідчить, що будь-які дії Фанару щодо українських громад є не втручанням, а відновленням канонічного порядку, що був порушений.

Екзархат як «рятівне коло»: Стратегічна необхідність та канонічний міст

Визначення та роль Екзархату

На тлі неспроможності ієрархії та зростаючого тиску, ідея створення Екзархату Вселенського Патріархату в Україні набуває особливої актуальності. Екзархат є тимчасовою юрисдикцією, яка може стати «рятівним колом» та «єдиним шансом уникнути ‘катакомб’» для тих парафій та єпархій УПЦ, які бажають остаточно розірвати зв’язки з Московським патріархатом, але ще не готові приєднатися до ПЦУ. Ця тимчасова структура надасть канонічний захист від впливу РПЦ та дозволить зберегти свою структуру в канонічній юрисдикції, визнаній світовим православ’ям.

Історичні прецеденти та їхній аналіз

Історичні прецеденти демонструють, що Вселенський Патріархат вже використовував Екзархати як інструмент управління громадами в умовах кризи. Так, після громадянської війни в Росії, Константинополь створив «Тимчасовий екзархат святого апостольського і патріаршого трону Константинополя в Західній Європі» для опіки над російськими емігрантами. Хоча в окремих випадках ці структури згодом розпускалися або змінювали юрисдикцію, цей досвід показує, що Фанар має механізми для створення подібних тимчасових утворень в кризових ситуаціях. Ця модель ідеально підходить для українських парафій, які, перебуваючи de jure у складі Константинопольської юрисдикції, de facto були під контролем Москви. Екзархат у цьому контексті є не просто тимчасовим притулком, а канонічно обґрунтованим механізмом повернення до своєї історичної «материнської церкви».

Правовий та політичний каталізатор

Ситуація для УПЦ загострюється щодня через зростаючий правовий тиск. Державна служба з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) подала адміністративний позов щодо припинення діяльності Київської митрополії УПЦ. Провадження у справі №855/11/25 вже відкрито, і розгляд призначено на 30 вересня 2025 року. У разі задоволення позову, Київська митрополія втратить статус юридичної особи та свою «суб’єктність». Важливо зазначити, що це не змусить парафії автоматично переходити до іншої церкви; вони можуть «залишатися незалежними».

Ліквідація центральної юридичної особи позбавляє парафії адміністративного центру та захисту, що змушує їх самостійно шукати рішення. В умовах такого екзистенційного тиску, перехід під канонічний захист Константинополя стає єдиним логічним та канонічно виправданим шляхом для збереження своєї структури. Таким чином, державний тиск виступає каталізатором, який прискорює процес переходу і змушує проукраїнську частину УПЦ до рішучих дій.

«Маршрутний лист» переходу до юрисдикції Константинополя

Перехід до юрисдикції Вселенського Патріархату вимагає чіткого, скоординованого плану, який об’єднує ініціативу пастви, дії духовенства та канонічну підтримку Фанару. Нижче представлено практичний «маршрутний лист», що складається з трьох ключових фаз.

Фаза I: Мобілізація спільноти (Внутрішні дії)

Ця фаза передбачає дії безпосередньо всередині проукраїнської частини УПЦ, спрямовані на консолідацію та підготовку.

• Крок 1: Організація “комітетів порятунку”. Формування робочих груп з числа найбільш прогресивних священників та мирян, які усвідомлюють нагальність ситуації та прагнуть «чистоти віри». Ці групи будуть координувати дії та забезпечувати внутрішню комунікацію.
• Крок 2: Публічне висловлення позиції. Оприлюднення офіційних заяв, звернень до пастви та громадськості про намір розірвати зв’язки з Московським патріархатом. Ця дія має бути публічною, щоб уникнути саботажу з боку проросійських сил всередині Церкви.
• Крок 3: Інформування та діалог. Налагодження відкритого та прозорого діалогу з паствою для роз’яснення ситуації, обґрунтування переходу та отримання підтримки. Важливо використовувати соціологічні дані, що підтверджують низьку довіру до чинного керівництва УПЦ, як аргумент для необхідності змін.

Фаза II: Канонічні та адміністративні дії

Ця фаза передбачає формальні дії, спрямовані на легалізацію переходу.

• Крок 4: Формальний запит до Фанару. Негайно ініціювати офіційні запити до Вселенського Патріархату про надання «канонічного захисту». У запиті необхідно посилатися на історичну приналежність Київської митрополії до юрисдикції Константинополя, підкреслюючи, що це є не переходом, а поверненням.
• Крок 5: Юридичне оформлення. Внесення змін до статутів релігійних громад щодо зміни їхньої канонічної приналежності та підпорядкування. Ситуація з судовим позовом щодо ліквідації Київської митрополії УПЦ може слугувати юридичним обґрунтуванням для такого кроку.

Фаза III: Співіснування та майбутня інтеграція

Ця фаза є довгостроковою стратегією для консолідації українського православ’я.

• Крок 6: Функціонування Екзархату. Новостворена структура має виконувати роль «тимчасового мосту», забезпечуючи духовне керівництво та адміністративну стабільність для парафій, що перейшли. 
• Крок 7: Діалог з ПЦУ. Екзархату та його прихильникам рекомендується розпочати відкритий діалог з ПЦУ, щоб обговорити «можливості співіснування» та уникнути звинувачень у конкуренції. Цей крок посилить позиції обох церков і продемонструє стратегічне партнерство з Константинополем.
• Крок 8: Довгострокова стратегія. Екзархат не є кінцевою метою, а лише етапом на шляху до «створення єдиної, сильної та незалежної української Церкви». Ця фаза передбачає повну інтеграцію з ПЦУ в майбутньому, коли внутрішні розбіжності буде усунуто.

Таблиця: Деталізований «Маршрутний лист» переходу до Константинополя

Висновки та Рекомендації

Криза в українському православ’ї не є виключно канонічною чи політичною проблемою; вона глибоко вкорінена в потребах пастви, яка прагне чистоти, автентичності та прозорості. Неспроможність ієрархії та неспроможність традиційних підходів змусили суспільство взяти ініціативу у свої руки. Перехід до юрисдикції Константинополя у формі Екзархату є не просто одним із можливих шляхів, а екзистенційною необхідністю, яка продиктована як внутрішнім запитом на зміни, так і тиском з боку держави.

На основі наданих даних, можна сформулювати такі рекомендації:

• Для проукраїнської частини УПЦ: Необхідно негайно ініціювати офіційні та публічні запити до Фанару щодо надання канонічного захисту. Це єдиний шанс уникнути «катакомб» та зберегти свою структуру в канонічній юрисдикції, що визнана світовим православ’ям.
• Для ПЦУ: Рекомендується розпочати відкритий діалог з Вселенським Патріархатом та проукраїнськими діячами УПЦ для обговорення можливостей співіснування. Це дозволить уникнути звинувачень у конкуренції та зміцнити позиції обох церков.
• Для Держави: Політика законодавчого тиску має бути узгодженою та спрямованою на стимулювання діалогу, а не на повну ліквідацію. Дії держави повинні спонукати УПЦ до рішучих кроків у напрямку канонічного самовизначення.
• Для пастви: Віряни мають усвідомити свою роль як активних учасників, а не пасивних спостерігачів церковного життя. Їхній голос є ключовою рушійною силою для вирішення колективних болів та збереження чистоти віри.

В умовах, коли компроміс з ідеологією «русского мира» неможливий, а ієрархія неспроможна, канонічне повернення до Вселенського Патріархату є стратегічним імперативом для забезпечення духовної та національної безпеки України. Це єдиний шлях для українського православ’я, який веде його до справжнього дому.